Стереотипи та їх розвінчування у мігрантському житті. Досвід власний

536

Олег Самойленко народився у Харкові, за фахом історик, але усе його життя пов’язане з благодійною організацією «Армія Спасіння». Допомагати людям – це вже не просто стиль його життя, а навіть сенс. Останній рік хлопець живе у Варшаві і сьогодні розповість, як мігрантський досвід допомагає, а часами й перешкоджає у роботі.

ПС: Олеже, як давно твоє життя пов’язано з «Армією Спасіння»?

Олег Самойленко: можливо, як праця «Армія Спасіння» не так давно, а взагалі організація у моєму житті вже дуже давно. Будучи ще маленьким хлопчиком, моя подруга розповіла мені про організацію, де можна отримувати презенти. А це Харків в 90-ті роки, я зі звичайно родини, нічого особливого на той час ні в кого не було. І для мене, дитини, цікавою була можливість отримати якісь цікаві подарунки. Так ми поїхали до «Армії Спасіння» і мені там дуже сподобалось – дітки чимось займались, грали на гітарі. Атмосфера була не до порівняння з тією, яка панувала у харківських дворах. Оскільки паразитувати там не можна, в мене одразу запитали «що я буду робити?» Тоді як раз так співпало, що приїхала велика група з Америки і я почав їм перекладати. Згодом я почав допомагати бездомним. Минув десь рік моєю допомоги «Армії Спасіння» і мама запідозрила, що я кудись ходжу (сміється), тому що побачила вдома, наприклад, зубну пасту зі Швеції та інші речі з-за кордону. Тоді на все, що виходило за рамки норми називали «сектою» і так мама подумала, що я в якісь секті. Але потім ми разом поїхали до «Армії Спасіння», мамі там сподобалось і вона дозволила мені туди приїздити. Все ж таки краще, аніж у нашому дворі…

Потім були інші проекти. Наприклад, ми допомагали діткам, які були хворі на туберкульоз. При чому так цікаво, я згадую зараз – нас навіть ніхто не попередив, що це може бути небезпечно для нас – теж дітей. Потім ми допомагали діткам-інвалідам. А вже у студентські роки я почав працювати у проекті допомоги людям з ВІЛ-СНІД. Отримавши досвід, проводив семінари у школах на цю тему. Потім я працював з групою ЛГБТ і тоді я чітко усвідомив, що люди наче у коробках, їм важко відкриватись на щось нове і важко це приймати у життя. А для мене усі люди рівні, я до усіх завжди ставлюсь однаково і це дуже допомагало мені у роботі в «Армії Спасіння».

ПС: ти дуже влучно сказав про ці коробочки і стереотипи. Зараз, маючи досвід роботи в Україні і за кордоном – де з цими упередженнями боротись важче?

Олег Самойленко: в Україні багато стереотипів, але коли я поїхав за кордон, то зрозумів, що у нас ситуація краща. Я не буду казати за всю Україну, тому що у кожному місті може бути своя ситуація, але розповім про Харків. Це багатокультурне місто і для мене було нормальним, що зі мною в класі вчились діти з В’єтнаму або Грузії, Вірменії, а у самому місті було багато студентів арабів. А зараз у Польщі я доволі часто чую, що людей дивують люди з іншим кольором шкіри, з іншою мовою. І ще одне порівняння: в Україні іноземець – це щось цікаве, це викликає інтерес у суспільства, а у Польщі іноземець сприймається як загроза. Для мене це дуже дивно і я не думав, що тут так може бути, хоча я добре розумію, що це так історично склалось…

ПС: ти у силу своєї роботи постійно працюєш з людьми, яким загрожує соціальне виключення. Чи бачиш різницю у ставленні до цих людей на Заході і Сході?

Олег Самойленко: я розповім на прикладі роботи з бездомними людьми. Наприклад, в Україні взагалі немає жодної державної стратегії щодо таких людей. У Польщі така стратегія є, але щодо Варшави, то маю таке враження, що бездомні тут мають більше, ніж ті, хто має дім. Я знаю звичайних людей літнього віку, вони отримують 700-800 злотих пенсії, яких їм не вистачає на життя. І знаю бездомних, які мають у Варшаві 20 місць, де вони можуть з’їсти, і це буде повноцінне харчування з фруктами, овочами, йогуртом. десерти. Тобто отримують те, чого не можуть собі дозволити пенсіонери. Держава дійсно багато робить для бездомних, але я не бачу у цьому логіки. У мене навіть був таких неприємний досвід, коли бездомний не хотів брати у мене їжу, тому що я українець! Думаю, що це було пов’язано з тим, що у нього є вибір і тому у такий спосіб він дозволив собі висловити свою позицію.

ПС: які стереотипи ти особисто здолав, працюючи в «Армії Спасіння»?

Олег Самойленко: всі люди – просто люди! Наприклад, я думав, що люди з ВІЛ-СНІД – це безнадійно хворі, які не можуть жити повноцінним життям. А коли я працював у проекті вивчення англійської мови для глухих, то чомусь уявляв собі цю категорію людей, як таких, котрі потребують допомоги. А виявилось, що це звичайні люди, серед них був професор університету, працівник туристичної фірми. Тоді я зрозумів, що то я інколи маю більше стереотипів, ніж ті люди, до кого вони скеровані. Мені здається, що я продовжую ламати власні стереотипи. Наприклад, нещодавно нас запросили в мечеть за святкування Рамадану, ми чудово провели час, вони навіть попросили нас помолитись на нашому, по-християнськи. Кожна людина – особлива і потрібно пам’ятати про це.

ПС: у тебе також дуже цікава історія з дружиною з «Армії Спасіння» – вона полька, але ви познайомились в одній країні, одружувались в іншій, а тепер живете у Польщі.

Олег Самойленко: так, ми познайомились у Нідерландах на конференції, після чого продовжували спілкуватись. Згодом вона приїхала до мене в Київ у гості, Домініка дуже мені сподобалась, тому що вона шалена, але у найкращому розумінні цього слова. Потім ми почали разом подорожувати і нам було дуже добре вдвох, тому я вирішив – чого зволікати? Треба одружуватись! Але в Україні ще зберіглась така ієрархія, що я – офіцер «Армії Спасіння» можу одружитись тільки теж з офіцером. І тут я дізнаюсь, що на офіцерське навчання її висилаюсь до Канади. Це мене налякало, адже два роки і Канада так далеко, ну точно втрачу Домініку. Тому я вирішив освідчитись і зробив це у літаку, який приземлявся у Грузії, побрались ми у Канаді, а весілля для батьків та близьких вже відбулось у Польщі.

ПС: чи використовуєш свій теперішній мігрантський досвід у роботі?

Олег Самойленко: спершу було складно, я не знав мови. І так сталось, що я приїхав до Варшави одразу директором регіонального відділення «Армії Спасіння» і я помітив, що для поляків – це шок. Тому десь я ламаю їх стереотипи щодо українців. У них немає проблем з тим, що я українець, у них проблема з тим, що я займаю високу посаду, часами вищу від їхньої. Буває по-різному і я це розумію. Але не буду приховувати – у мене був такий доволі важкий період, коли я постійно стикався з неприйняттям мене у польському середовищі. Домініка навіть на початку не вірила, що люди так можуть реагувати на мігрантів, але коли ми разом почали ходити по різних інстанціях, то і вона побачила цю різни цю у ставленні. Я не здався і у цьому бачу свою місію – показати, що може бути інакше.

ПС: цікаво вийшло – працюючи все життя в «Армії Спасіння» ти був покликаний руйнувати у людей стереотипи, а зараз завдяки міграції ти сам став цим інструментом розвінчування упереджень.

Олег Самойленко: так, певною мірою так вийшло.

ПС: що для тебе «Армія Спасіння» – робота чи стиль життя?

Олег Самойленко: це моє життя. Нещодавно ми з Домінікою їздили відпочивати і я звернув увагу, що у мене навіть звичайних футболок немає – всі з логотипом «Армії Спасіння» (сміється). Я навіть не можу собі уявити яким би було моє життя, якби свого часу я до них не приїхав.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram та слідкуйте за новинами Польщі!

Переглядайте свіжі вакансії на нашому сайті і знаходьте хорошу роботу.

Є питання? Залиште повідомлення в розділі «Питання-відповідь» і безкоштовно отримайте консультацію юриста.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here