Стереотипи та їх розвінчування у мігрантському житті. Досвід власний

Przepraszamy, ten wpis jest dostępny tylko w języku Ukraiński i Rosyjski. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in this site default language. You may click one of the links to switch the site language to another available language.

Олег Самойленко народився у Харкові, за фахом історик, але усе його життя пов’язане з благодійною організацією «Армія Спасіння». Допомагати людям – це вже не просто стиль його життя, а навіть сенс. Останній рік хлопець живе у Варшаві і сьогодні розповість, як мігрантський досвід допомагає, а часами й перешкоджає у роботі.

ПС: Олеже, як давно твоє життя пов’язано з «Армією Спасіння»?

Олег Самойленко: можливо, як праця «Армія Спасіння» не так давно, а взагалі організація у моєму житті вже дуже давно. Будучи ще маленьким хлопчиком, моя подруга розповіла мені про організацію, де можна отримувати презенти. А це Харків в 90-ті роки, я зі звичайно родини, нічого особливого на той час ні в кого не було. І для мене, дитини, цікавою була можливість отримати якісь цікаві подарунки. Так ми поїхали до «Армії Спасіння» і мені там дуже сподобалось – дітки чимось займались, грали на гітарі. Атмосфера була не до порівняння з тією, яка панувала у харківських дворах. Оскільки паразитувати там не можна, в мене одразу запитали «що я буду робити?» Тоді як раз так співпало, що приїхала велика група з Америки і я почав їм перекладати. Згодом я почав допомагати бездомним. Минув десь рік моєю допомоги «Армії Спасіння» і мама запідозрила, що я кудись ходжу (сміється), тому що побачила вдома, наприклад, зубну пасту зі Швеції та інші речі з-за кордону. Тоді на все, що виходило за рамки норми називали «сектою» і так мама подумала, що я в якісь секті. Але потім ми разом поїхали до «Армії Спасіння», мамі там сподобалось і вона дозволила мені туди приїздити. Все ж таки краще, аніж у нашому дворі…

Потім були інші проекти. Наприклад, ми допомагали діткам, які були хворі на туберкульоз. При чому так цікаво, я згадую зараз – нас навіть ніхто не попередив, що це може бути небезпечно для нас – теж дітей. Потім ми допомагали діткам-інвалідам. А вже у студентські роки я почав працювати у проекті допомоги людям з ВІЛ-СНІД. Отримавши досвід, проводив семінари у школах на цю тему. Потім я працював з групою ЛГБТ і тоді я чітко усвідомив, що люди наче у коробках, їм важко відкриватись на щось нове і важко це приймати у життя. А для мене усі люди рівні, я до усіх завжди ставлюсь однаково і це дуже допомагало мені у роботі в «Армії Спасіння».

ПС: ти дуже влучно сказав про ці коробочки і стереотипи. Зараз, маючи досвід роботи в Україні і за кордоном – де з цими упередженнями боротись важче?

Олег Самойленко: в Україні багато стереотипів, але коли я поїхав за кордон, то зрозумів, що у нас ситуація краща. Я не буду казати за всю Україну, тому що у кожному місті може бути своя ситуація, але розповім про Харків. Це багатокультурне місто і для мене було нормальним, що зі мною в класі вчились діти з В’єтнаму або Грузії, Вірменії, а у самому місті було багато студентів арабів. А зараз у Польщі я доволі часто чую, що людей дивують люди з іншим кольором шкіри, з іншою мовою. І ще одне порівняння: в Україні іноземець – це щось цікаве, це викликає інтерес у суспільства, а у Польщі іноземець сприймається як загроза. Для мене це дуже дивно і я не думав, що тут так може бути, хоча я добре розумію, що це так історично склалось…

ПС: ти у силу своєї роботи постійно працюєш з людьми, яким загрожує соціальне виключення. Чи бачиш різницю у ставленні до цих людей на Заході і Сході?

Олег Самойленко: я розповім на прикладі роботи з бездомними людьми. Наприклад, в Україні взагалі немає жодної державної стратегії щодо таких людей. У Польщі така стратегія є, але щодо Варшави, то маю таке враження, що бездомні тут мають більше, ніж ті, хто має дім. Я знаю звичайних людей літнього віку, вони отримують 700-800 злотих пенсії, яких їм не вистачає на життя. І знаю бездомних, які мають у Варшаві 20 місць, де вони можуть з’їсти, і це буде повноцінне харчування з фруктами, овочами, йогуртом. десерти. Тобто отримують те, чого не можуть собі дозволити пенсіонери. Держава дійсно багато робить для бездомних, але я не бачу у цьому логіки. У мене навіть був таких неприємний досвід, коли бездомний не хотів брати у мене їжу, тому що я українець! Думаю, що це було пов’язано з тим, що у нього є вибір і тому у такий спосіб він дозволив собі висловити свою позицію.

ПС: які стереотипи ти особисто здолав, працюючи в «Армії Спасіння»?

Олег Самойленко: всі люди – просто люди! Наприклад, я думав, що люди з ВІЛ-СНІД – це безнадійно хворі, які не можуть жити повноцінним життям. А коли я працював у проекті вивчення англійської мови для глухих, то чомусь уявляв собі цю категорію людей, як таких, котрі потребують допомоги. А виявилось, що це звичайні люди, серед них був професор університету, працівник туристичної фірми. Тоді я зрозумів, що то я інколи маю більше стереотипів, ніж ті люди, до кого вони скеровані. Мені здається, що я продовжую ламати власні стереотипи. Наприклад, нещодавно нас запросили в мечеть за святкування Рамадану, ми чудово провели час, вони навіть попросили нас помолитись на нашому, по-християнськи. Кожна людина – особлива і потрібно пам’ятати про це.

ПС: у тебе також дуже цікава історія з дружиною з «Армії Спасіння» – вона полька, але ви познайомились в одній країні, одружувались в іншій, а тепер живете у Польщі.

Олег Самойленко: так, ми познайомились у Нідерландах на конференції, після чого продовжували спілкуватись. Згодом вона приїхала до мене в Київ у гості, Домініка дуже мені сподобалась, тому що вона шалена, але у найкращому розумінні цього слова. Потім ми почали разом подорожувати і нам було дуже добре вдвох, тому я вирішив – чого зволікати? Треба одружуватись! Але в Україні ще зберіглась така ієрархія, що я – офіцер «Армії Спасіння» можу одружитись тільки теж з офіцером. І тут я дізнаюсь, що на офіцерське навчання її висилаюсь до Канади. Це мене налякало, адже два роки і Канада так далеко, ну точно втрачу Домініку. Тому я вирішив освідчитись і зробив це у літаку, який приземлявся у Грузії, побрались ми у Канаді, а весілля для батьків та близьких вже відбулось у Польщі.

ПС: чи використовуєш свій теперішній мігрантський досвід у роботі?

Олег Самойленко: спершу було складно, я не знав мови. І так сталось, що я приїхав до Варшави одразу директором регіонального відділення «Армії Спасіння» і я помітив, що для поляків – це шок. Тому десь я ламаю їх стереотипи щодо українців. У них немає проблем з тим, що я українець, у них проблема з тим, що я займаю високу посаду, часами вищу від їхньої. Буває по-різному і я це розумію. Але не буду приховувати – у мене був такий доволі важкий період, коли я постійно стикався з неприйняттям мене у польському середовищі. Домініка навіть на початку не вірила, що люди так можуть реагувати на мігрантів, але коли ми разом почали ходити по різних інстанціях, то і вона побачила цю різни цю у ставленні. Я не здався і у цьому бачу свою місію – показати, що може бути інакше.

ПС: цікаво вийшло – працюючи все життя в «Армії Спасіння» ти був покликаний руйнувати у людей стереотипи, а зараз завдяки міграції ти сам став цим інструментом розвінчування упереджень.

Олег Самойленко: так, певною мірою так вийшло.

ПС: що для тебе «Армія Спасіння» – робота чи стиль життя?

Олег Самойленко: це моє життя. Нещодавно ми з Домінікою їздили відпочивати і я звернув увагу, що у мене навіть звичайних футболок немає – всі з логотипом «Армії Спасіння» (сміється). Я навіть не можу собі уявити яким би було моє життя, якби свого часу я до них не приїхав.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram та слідкуйте за новинами Польщі!

Переглядайте свіжі вакансії на нашому сайті і знаходьте хорошу роботу.

Є питання? Залиште повідомлення в розділі «Питання-відповідь» і безкоштовно отримайте консультацію юриста.