Сповідь мігранта

Пам’ятаю, років 10 тому, ми з чоловіком, обертаючи глобус в руках, вибирали країну, в яку хотілося б виїхати. Тоді вибір припав на Канаду – велику країну великих можливостей, де багато її жителів – мігранти. Але ми не наважилися: чи то велика відстань, чи то незміцніле бажання мігрувати не дозволили нам зробити цей крок.

Поїхали ми пізніше, через 7 років, і вже в Польщу.
Вдруге рішення далося легко і швидко. Думаю, ми просто прийшли до критичної точки, коли аргументи “за” в один момент переважили “проти”.
Тому їхати було легко, незважаючи на те, що залишали, як і будь-які мігранти все: і рідних, і друзів, і квартиру, і роботу, і звичний спосіб життя.

Через деякий час після від’їзду я зіткнулася з почуттям самотності. Воно було пов’язане не стільки з відсутністю нового спілкування, нових друзів тут в Польщі, як зі зміненим ставленням старих друзів. Відстань між друзями все ж має значення. Спілкування стало все більш рідкісним. З деякими взагалі припинилося. Я просто випала з їх пісочниці, потрапивши в іншу. А коли я спробувала взяти участь у житті своєї країни, шляхом голосування, і відкрито озвучила свій вибір, мене дорікнули в тому, що раз я поїхала, то і голосувати не повинна, адже у мене вже інша пісочниця. Як виявилося, так думають багато хто, забуваючи про право вибору, прописаного в Конституції, для всіх громадян країни, незалежно від їх місця проживання. Більш того, для деяких я стала зрадницею, яка кинула свою країну у важкий час у пошуках легкого життя для себе, і перестала бути другом. Мій від’їзд став ситом відносин, пропустивши через себе всіх, залишивши лише справжні дружні, але при цьому зміцнивши їх ще більше колишнього.

Кожен приїзд додому став оголяти для мене недосконалість життя в рідній країні. В очі стало кидатися те, що раніше не помічалося або сприймалася, як норма життя. Але побувавши закордоном не як турист, а як житель іншої країни, миритися з цією “нормою” було вже не можливо. Наростало почуття прірви і нерозуміння.
Я стала усвідомлювати, що багато людей чіпляються за форму, опускаючи суть речей, не помічаючи і звикаючи до реалій, які навколо.

Я глянула на свою країну без рожевих окулярів патріотизму. Ні, я як і раніше люблю свою країну, але вже не як щось абстрактне, а дуже конкретне: моя країна – це люди, рідні та друзі.

Я-перш за все людина, а вже потім громадянин тієї чи іншої країни. Я маю право на краще життя, тут або там, не важливо. На чолі мого життя стоять я і моя сім’я, а все інше вдруге, з усіма атрибутами – гімнами, гербами, мовою і прапором.

Переступивши межу під назвою “кордон держави” я зрозуміла, що при всій її географічної і політичної реальності, вона все ж існує, перш за все, в наших головах, поєднуючи або роз’єднуючи людей за національною ознакою. Вийти за межі кордонів – це вийти з матриці приналежності і відчути себе частиною чогось більшого, ніж держава.

Мені подобається бути мігрантом, хоч це і складно. Часто відчуваєш себе чужим серед своїх, як в новій країні, так і в своїй рідній. Але у мігранта є одна перевага перед іншими: він відкрив свою свідомість і зруйнував для себе межі. Відтепер він – громадянин всієї планети Земля.

Автор: Ірина Конопльова